Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті: Український Католицький Університет в контексті східної Європи

Для мене велика честь бути присутнім на цій воістину історичній події для Церкви і для України, і бажаю новому Католицькому університетові всіляких успіхів. У моїй доповіді говоритиму про цей Університет у контексті Східної Європи.

Я б хотів почати з двох вступних зауважень, навіть якщо їх змісту, можливо, вже торкалися попередні доповідачі. Насамперед кілька слів про етимологію. Слово "університет" відноситься до групи термінів, об'єднаних словом "unus" - "один, єдиний". Найближче до нього слово - "універсум", тобто "всесвіт". Дослівно воно означає "звернений до єдиного", тобто "той, що прямує до єдності". З давніх-давен це інтерпретується як те, що чинне для всіх місць і всіх часів. Таким чином, цей термін означає зведення якогось багатоманітного або багатогранного явища до єдності. Квінтиліан пов'язує категорію "універсального" безпосередньо з перекладом грецького "katholikos": "ad praecepta quae katholika vocitant, id est, ut dicamus quo modo possumus, universalia vel perpetualia" (Institutiones Oratoriae, II 14). Отже те, що чинне всюди і завжди є універсальним. Коли у багатьох новочасних мовах вживається термін "універсальний", первісне значення цього слова, всупереч загальноприйнятій думці, стосується не стільки обсягу речей, які охоплює цей термін (потенційно усі), скільки намагання звести цей обсяг до певного спільного елементу. Значення "необмеженої чинності", тобто того, що нині ми б назвали "універсальністю", також передбачає існування спільного елементу, який може бути сприйнятий будь-де, а отже воно, принаймні непрямим чином, зберігає зв'язок з первісним смислом цього слова. Таким чином, слово "університет", поза своїм первісним історичним значенням "корпорації мистецтв і ремесел", відноситься у своїй семантиці до великої кількості, яка прямує до єдності.

По-друге, було б цікаво дослідити смисл та характерні риси університету, заснованого однією зі Східних Церков, у стосунку до ширшого контексту цієї інституції та подібних інституцій на цілому християнському Сході, зокрема для того, щоб віднайти "ratio studiorum", яке передбачає, крім відмінного богословського підходу, також відмінну антропологію: досить згадати Александрію та її школу чи Едессу. Однак, залишаючись в контексті крайніх теренів Європи, варто згадати явище, добре відоме і поширене на Кавказі - чернецтво, яке серед своїх цілей ставило собі завдання виразно академічного плану, ототожнюючи просвіту з євангелізацією: перша повинна була стати конкретним шляхом для досягнення другої, а отже для заснування християнської цивілізації, ба більше, для авторів того часу - єдиної можливої цивілізації, яка протиставлялася потемкам варварства. Феномен вченого ченця у вірменській Церкві є цьому виразним прикладом: його вплив на церковне вчення іноді навіть переважав вплив єпископів. Це складає другу сторону медалі східно-християнського чернецтва, для якого переважно характерне нехтування світом та його фальшивою і самовпевненою культурою як умова досконалого пізнання Бога. Але добре відомо, що чимало Отців, які захищали таку точку зору, насправді далеко не були неуками.

Після цих двох вступних зауважень, гадаю, варто перейти до деяких важливих, більшою мірою пов'язаних з теперішньою ситуацією моментів, які я тут окреслю лише побіжно. Я поставлю питання про те, яким чином теперішні складні обставини, в яких опинилася Східна Європа, могли б спрямувати діяльність університету, тобто створити полюс єдності ("uni-versitas"), маяк, на який він міг би орієнтуватися. Я не зупинятимусь на характеристиці власне "католицького" університету, адже, на мою думку, в цьому контексті католицтво хоч і становить, безперечно, певний особливий чинник, але перебуває у тісному зв'язку з вартостями, які поділяють також люди, що належать до інших християнських конфесій.

Звісна річ, термін "Східна Європа" тут вживається у загальноприйнятому значенні, хоч цей термін, як і інші подібні терміни, вельми відносний, що видно з різного його розуміння у різних народів.

Університет, а тим паче університет, що базується на християнській вірі, не може нині не змагати до якомога об'єктивнішого і конкретнішого аналізу не так комунізму як такого - що вже є предметом глибоких студій - як його впливу на людину та інституції. Справді, довгий період підпорядкування комуністичній ідеології глибоко позначився на цілій Східній Європі. До цього варто додати необхідність чітко і безпристрасно вивчити зв'язок між приходом комунізму та становищем у суспільстві, яке цьому приходові передувало. Адже очевидно, що одна з найзначніших теперішніх культурних (і політичних) проблем пов'язана з неможливістю повернутися, як до точки відліку, до становища, що існувало перед настанням комуністичного режиму. Відсутність у значній частині Східної Європи (і тут Галичина, мабуть, певною мірою має переваги, відсутні деінде) моменту зустрічі з новочасністю не дозволяє брати новочасність та спосіб, яким вона засвоювалася народами Східної Європи, за орієнтир в оцінках. Тому проста ностальгія за "status quo ante" веде на ділі не до реалістичних обріїв у теперішньому міжнародному контексті, а всього лиш спонукає повернутися до середньовічного обскурантизму. Саме це відбувається у випадку некритичного віднайдення категорій традиції та раси, яке часто властиве також деяким Церквам. До становища, яке існувало перед настанням комуністичного режиму, не лише неможливо, але й не слід повертатися. Це посилило б різні табу, заохотило б романтичне і фідеїстичне посилання на вартості, котрі насправді треба переосмислювати і переглядати в оновленому ключі, аби вони не утворювали намулу та осаду сумнівної вартості: досить згадати доведений до крайнощів етніцизм, надзвичайно згубний саме з огляду на брак "універсальності", яка виходить з цілості, щоб знайти єдиний сенс, а не ототожнює сенс з якось окремою точкою.

З іншого боку, так само згубним може бути автоматичне сприйняття на Сході культурних досягнень, що виникли у новочасну (і пост-новочасну) добу на Заході. Це знову зробило б Схід похідним від Заходу, спонукаючи першого розуміти себе лише у зв'язку (наслідувальному чи діалектичному, але завжди залежному) з другим. Східна Європа повинна вповні віднайти почуття власної гідності, уникаючи визначати себе виключно у зв'язку (любові-ненависті) із Заходом. Це являє собою ознаку ще не завершеного підліткового віку, коли для того, аби зрозуміти себе, потрібен взірець, який можна наслідувати або якому можна протиставитися. Це не значить, що треба заплющувати очі на власні, часто трагічні проблеми (це ще одна постава, типова для почуття меншовартості). Університет повинен виховувати саме потребу віднайдення тієї внутрішньої свободи і спокою, які конче необхідні для того, аби відчувати себе дійовцями, а не лише жертвами історії.

Якщо говорити конкретніше, ситуація Східної Європи, як мені здається, вимагає, щоб університет сприяв зближенню із Заходом, шукаючи там здорові і передові сили, з допомогою яких можна було б створити міст спілкування і зустрічі. Це передбачає такі два моменти:

а) здатність знайти свого співрозмовника: доброчинцем на Заході може бути не той, хто дає гроші, а той, хто, визнаючи гідність Сходу, проявляє критичний дух і безкорисливу відкритість до зустрічі;

б) зусилля, спрямовані на віднайдення здорових основ власної культури та способів їх передачі зрозумілим і привабливим чином також сучасному громадянинові Східної Європи.

Це надзвичайно важкі зобов'язання. Я б хотів у загальних рисах запропонувати університетові, який народжується на стикові між Сходом і Заходом, деякі конкретні шляхи у цьому напрямку.

1. Університет - це місце, де збираються численні запитання, які займають серця і уми тих, хто має до нього стосунок. Такі запитання, така допитливість є беззаперечним багатством, яке на Заході зустрічається набагато рідше, з огляду на споживацьке сп'яніння, яке притуплює сумління і намагається вгамувати його простим заспокоєнням потреб споживання (але не може, і тому виливається в патологію). Культивування допитливого духа є вельми дієвим антидотом проти вторгнення вкрай згубної споживацької свідомості, яка вже існує також на теренах Східної Європи. Адже збереження здатності задавати запитання - це вже культура.

2. Для цього потрібно, щоб культура, яку надихають автентичні запитання про смисл життя, не перетворилася на товар. Адже універсальність (uni-versalitas) слід шукати в уніфікації вартостей, а не в уніфікації ринків. З цим треба поспішати, бо тенденція до уявної та реальної еміграції набирає дедалі більших обертів.

3. У цьому контексті сміливим і небезпечним завданням університету, є розкрити зв'язок між зовнішнім визиском та властивою йому внутрішньою кримінальністю. Пошуки "uni-versitas" - це єдина справжня альтернатива союзові грошей і політики, який має місце у наш час. Бо лише пошук вартостей може протиставитися інтересам, які загрожують перетворити світ в глобалізовану однорідність, що не є сповненим покори, послідовним пошуком кращого, а створенням пустелі, населеної слухняними і безмозкими клієнтами. У цьому розумінні надзвичайно плідним і наснажливим є приклад недавніх
мучеників цього краю.

4. У цьому плані університет, діючи в контексті Східної Європі, повинен працювати над викриттям маніпуляції громадською думкою, які здійснюються через використання з корисливою метою засобів масової інформації, куплених тими, хто зацікавлений у створенні певних точок зору, сприятливих для ширшого ринку або для небагатьох окремих товстосумів, що часто одне і те ж. Таке критичне наставлення допоможе відчути, що часто-густо корисливі пов'язання існують і між позірно протилежними сторонами, які намагаються виглядати непримиренними. У цьому розумінні культура - це місія на службі активної участі, а не підпорядкованості. Звичайно, ця постава, як я вже казав, небезпечна, бо здатна викривати також потурання негативним тенденціям всередині власної культури, яке охоче прикривається популізмом і сприяє розподілу легких, але згубних привілеїв.

5. Східна Європа хоче, щоб університет вивчав притаманні їй засоби і ритми, шукаючи шлях, яким можна прямувати до свободи і співжиття у громадській і політичній сфері, не піддаючись зовнішньому тискові, якщо він суперечить почуттям і вразливості конкретного народу. Зокрема він повинен показати, що добробут чи інтеґрація у ширші стратегічні контексти не повинні досягатися шляхом політичного або економічного шантажу. Це не значить, що Захід не повинен стимулювати розвиток демократії, якому він сам віддав чимало зусиль. Однак немалі суперечності, які виникли у цьому процесі, спонукають до думки, що моделі розвитку можуть бути різноманітними, а насамперед, що їх не можна автоматично експортувати. В кожному разі культура не повинна слугувати виправданню нових різновидів поневолення, а зобов'язана вимагати партнерської поваги, яка передбачає пошанування гідності та самобутності різних історичних і культурних шляхів.

6. Буде дуже корисно для Східної Європи, якщо університет виділить те, що є позитивним у теперішньому процесі політичного, а навіть військового об'єднання на міжнародному рівні, і водночас покаже його обмеження, які позначаються на цілому регіоні.

7. Університет покликаний стати тренувальним майданчиком мислення, де розум намагається знаходити сміливі відповіді, не обумовлені лише емоціями, а також сприймати запитання, які приходять із-зовні, без відчуття образи чи применшення. Адже ці запитання розширюють світогляд і спонукають ставити під сумнів інтерпретації і способи поведінки, що їх часто-густо зміна режимів на Сході всього лиш прикриває новим одягом, залишаючи без змін.

8. Це вимагає неідеологічного вивчення джерел, власних і чужих, на засадах історіографії, вільної від упереджених суджень, часто пов'язаних з прославлянням раси та нації. Для цього потрібно, щоб серйозність досліджень сприймалася як прагнення істини, як інтелектуальна чесність, а не як збір даних для виправдання наперед поставленої тези. Хіба в тому смисл, щоб історіографія однієї нації далі змагалася з історіографією сусідньої нації-суперниці, стараючись довести, хто прийшов першим до того чи іншого здогаду або звершення? Це явище, котре, на жаль, все ще існує в деяких ділянках, є ознакою почуття меншовартості, яке веде до апологетики (щоб захиститися) або до полеміки (щоб нападати), а це знову ж таки, як я вже сказав, залежність від точки зору іншого.

9. Щоб змагати до "єдності у багатоманітності", ми мусимо також мати сміливість відмовитися від пошуку добробуту через технічне знання як єдине знання, якого вимагає ринок. Якщо в комуністичний період техніка та точні науки великою мірою були виключені з-під ідеологічної цензури, то теперішній тріумф "бізнесу" як єдиної діяльності, що приносить прибуток, не дає віднайти й оберігати ті вартості, які єдині можуть становити альтернативу теперішньому ненадійному стилеві життя. Цим я не хочу сказати, що діловий світ обов'язково зіпсутий: я тільки стверджую, що лише відродження цілісного гуманізму, а отже належна увага до гуманітарних наук, до літератури та мистецтва, дозволить створити модель людського життя, у якій не буде місця пасивному підкоренню маніпуляціям системи, яка позірно бере верх, бо вбиває фантазію, котра єдина здатна створити цій системі альтернативу. Тут ефективним засобом є уважне вивчення свідоцтв власної культури, якому слід сприяти, поки ці свідоцтва не зникли, адже це вивчення, безперечно, покаже, що культурі Сходу нічого заздрити Заходові у тому, що стосується можливостей для всебічного зростання людини.

10. Ця всебічність повинна стосуватися насамперед відродження людської особи у тих її аспектах, яким було завдано найбільшої шкоди за комуністичного режиму, що діяв в умовах становища відсталості та дискримінації, яке існувало до нього. Без пошани до гідності особи, до якого б суспільного стану чи групи вона не належала, зокрема до гідності жінки, над якою часто-густо тяжить необхідність самій давати раду труднощам в умовах економічної скрути, без відновлення діалогічної сутності сексуальності, без погляду на духовні цінності як на невід'ємну частину здорової і повноцінної антропології, важко буде творити сприятливу для життя культуру. Ті ж самі міркування стосуються довкілля, про руйнування або серйозну загроженість якого ми, гадаю, далеко не повністю поінформовані, причому масштаби цієї загроженості, за прогнозами спеціалізованих установ, такі, що можуть призвести до справжньої екологічної катастрофи. Пошана - це нове ім'я культури у цій нашій Європі.

11. За такого цілісного підходу "universitas" зможе оцінити той внесок Сходу, що його він так ревно і наполегливо зберігав: цей внесок стосується зв'язку між культурою і духовністю. Університет, що надихається християнськими принципами, ніколи не соромиться віднайти "нове чернецтво" науки, як усвідомлення того факту, що, попри протиріччя історії, Христос вже діє у світі, таїнственно і неявно, щоб зробити подібними до Себе людську особу і цілу вселенну. Культура ж перебуває на службі цього "життя во Христі", яке є "можливою утопією", джерелом палкої надії навіть там, де прямих ознак оздоровлення не видно. Проповідування Сина Божого, Який, померши, воскресає - це проголошення єдиної можливої надії, це свідоцтво "вченого чернецтва".

12. Східній Європі, як і Сходові загалом, завжди було властиве сильне відчуття спрямованості у вічність, яке вже проривається у щоденне життя і проявляється як подолання егоїзму окремих людей і народів, адже воно стає головним питанням для тих, хто прийде завтра, незалежно від того, до якої раси чи культури вони належать. Саме культура спонукає до впевненого прямування до любові Отця, Який не може відректися від себе самого. Подібна есхатологічна напруга може бути ще однією причиною, яка заохочуватиме нас стати відповідальними посередниками цієї самої любові, відкритими до майбутнього, наче сон, який збувається.

Ось такі пропозиції я хотів вам представити. Однак я усвідомлюю, що це перспективи у баченні західної людини, яка, можливо, хоче висловити відмінному від себе свої побажання щодо того, яким повинен бути її власний світ, ризикуючи - хоч і не з власної волі - втратити певну частку об'єктивності, підштовхуючи іншого до своїх власних цілей, які їй досягти не вдалося. Якщо так сталося, прошу мені за це пробачити. Бажаю усім гарної праці!

__________________________________________

Монсиньйор Клаудіо Ґуджеротті народився 7 жовтня 1955 р. у Вероні (Італія). Єрейські свячення прийняв 1982 р. Закінчив Венеційський університет за спеціальністю "Східні мови та літератури", а також Папський Східний Інститут за спеціальністю "Східні релігійні науки". У 1995 р. поступив на службу до Конгрегації Східних Церков, 1997 р. був призначений заступником секретаря цього ж відомства.

Монсиньйор Ґуджеротті викладає вірменську патрологію, а також вірменську мову та літературу в Папському Східному Інституті та у Папському Григоріанському Університеті. Він є автором декількох публікацій, знавцем давніх і сучасних мов.

7 грудня 2001 р. монсиньйор Клаудіо Ґуджеротті був призначений Папою Іваном Павлом ІІ Нунцієм Святого Престолу в Грузії та Вірменії, дещо пізніше - також в Азербайджані. Одночасно він був рукоположений в сан архієпископа м. Равело.